Австро-баварське бароко із верхами веж дзвіниць запозиченими у гуцульських дерев’яних храмів - це ж треба щоб і таке в нас було, та ще й з елементами класицизму. Саме такий стиль має величезний франківський кафедральний Воскресенський собор, який колись був костьолом єзуїтів.

Перші єзуїти з’явилися у Станіславові (так тоді називався Івано-Франківськ) на початку 18 століття – їх запросив дідич міста Станіслав Потоцький для підняття рівня освіти. У 1729 році вони звели свій перший храм, який був збудований не дуже якісно, почав тріскатись й у 1752 році його розібрали. Новий храм почали будувати прямо на старому підмурку у 1753 році. Його проект розробляв сам Станіслав Потоцький (багацько він мабуть дав проекту, ну хіба що гроші, та й наглядав за будівництвом) та архітектор й військовий інженер із Кам’янця, данець Крістіан Дальке. Будівництво тривало десять років і закінчилось лише у 1763-му, а вже наступного року, під час облоги міста російськими, була зруйнована вежа церкви.

1773 рік став останнім для єзуїтів у Австро-Угорщині – влада скасувала орден. Храм закрили й він почав занепадати. У 1849 році його передали греко-католикам і він став Свято-Воскресінським собором, який наступного року, коли у Станіславові з’явилася єпархія, став кафедральним - катедрою. А трохи пізніше у місто повернулися єзуїти, орден яких відновили австріяки у 1814 році. Вони дуже хотіли розкішний бароковий костьол назад, але їм не віддали, лише дозволили збудувати новий. І тоді вони спорудили костьол Станіслава Костки.

Нині Свято-Воскресінський собор є найбільшим храмом Івано-Франківська і продовжує залишатись греко-католицькою святинею. Він користується такою популярністю, що одного разу мені просто не вдалося в нього протиснутись – бо на свята й інколи під час вечірнього богослужіння він нагадує забиту маршрутку.